Академія адвокатури України

• Новини

З 19 по 24 червня 2006 року в Іллінойському університеті (м. Урбана-Шампейн, США) проходила ХХV міжнародна наукова конференція з української проблематики, де взяла участь завідуюча кафедрою української філології та культурології Академії адвокатури України, член Національної спілки письменників України Тетяна Конончук.

Т.Конончук з професором філології Асею Гумецькою (США)

На конференцію прибули українці з різних країн світу і з різних континентів – з Канади, Аргентини, Великобританії, Югославії, з Австралії, з різних штатів Америки, з різних наукових та навчальних іститутів України, були також вчені-неукраїнці, які досліджують українську історію, літературу, освіту, науку з різних галузей тощо. Конференція була присвячена 150-річчю від дня народження Івана Франка і 20-тій річниці Чорнобильської трагедії. Крім заявленої основної тематики, було багато інших порушено тем, що стосуються українських питань. Упродовж тижня відбувалися зацікавлені слухання доповідей і наукові дискусії, що виявляли обмін досвідом і прагнення усіх учасників до взаємопізнання і взаєморозуміння. Серед учасників конференції були такі вчені зі світовими іменами, як голова української дослідної програми в Іллінойському університеті, професор Дмитро Штогрин (США), професор Тарас Гунчак (США), професор Ярослав Розумний (Канада), професор Леонід Рудницький (США), професор Ася Гумецька (США), професор Іван Фізер (США), професор Андрій Горняткевич (Канада), професор Аня Процик (США), професор Христина Сохоцька (Канада), професор Людмила Пекарська (Великобританія), професор Галина Кошарська (Австралія), академік Ярослав Яцків (Україна), професор Роман Сербин (Канада), професор Іван Головінський (США), професор Володимир Сергійчук (Україна), головний редактор газети „Літературна Україна”, поет Петро Перебийніс (Україна) та ін. Прозвучали, наприклад, доповіді про творчість І. Франка: „Національна свідомість у працях І. Франка” (І. Головінський), „Франко і Сапфо в контексті гендерних студій” (Т. Лучук), „Образ провідника у працях Івана Франка” (А. Горняткевич), „Іван Франко в сербській літературі” (Л. Попович), „Іван Франко і Буковина” (С. Мельничук), „Три князі на один престол: з історії ранньої драматичної п’єси І. Франка” (Л. Рудницький), „Іван Франко та Андрей Шептицький про соціальні проблеми розвитку українського суспільства” (Е. Бистрицька) та інші.

Доповідь представника Академії адвокатури була присвячена Юрієві Лавріненкові (1905 – 1987) – культурологові, публіцистові і літературознавцю, велика частка життя якого пройшла на еміграції – спочатку в Німеччині, а згодом, з 1950 р., у США. Тетяна Конончук на прикладі Юрія Лавріненка показала, як відбувається в сучасній Україні осмислення творчої особистості, яка жила тривалий час за межами України, але своєю працею завжди служила українській справі.

Сучасний читач в Україні знає доробок Юрія Лавріненка насамперед за працею “Розстріляне відродження”, яка побачила світ у Парижі 1959 р. у польському видавництві “Культура”, а в Україні була перевидана лише 2001 р. у видавничому центрі “Просвіта” та 2002 р. у видавництві “Смолоскип”. Ця антологія поезії, прози, драми та есеїв кращих українських письменників 1917 – 1933 рр. підтвердила слова її упорядника, що нищенням і забороною української літератури було “відкинуто насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше”.
Готуючи книгу про розстріляне відродження, її автор виношував ідею нести в світ інформацію про українську культуру й історію усним словом. Ідея реалізувалася плідною працею з радіо “Свобода” в Нью-Йорку наприкінці 50-х – у 60-ті роки: щотижня Юрій Лавріненко виходив в ефір з авторськими програмами “Історичний світ” та “Літературний світ” під ім’ям Юрій Гайдар (нині в Україні більше відомий його інший псевдонім – Юрій Дивнич). Зрозуміло, що автор програми насамперед хотів донести інформацію до українців в Україні, через художні тексти розкриваючи художньо трансформовані реалії буття України.

Ще будучи в Німеччині, Юрій Лавріненко визначив ще одну важливу справу свого життя – представити світові репресованих із різних галузей діяльності в Україні, на які посягнулася репресивна машина тоталітаризму, тобто створити, як про це свідчить донька Ю. Лавріненка – Лариса, своєрідну персоніфіковану підсовєтську мартирологію під назвою „Наші втрати”. Ще в таборах ДіПі Ю. Лавріненко почав записувати свідчення про репресованих із різних сфер діяльності. За авторським задумом, мало бути 13 зошитів-розділів, в яких мала б подаватися інформація про втрати за галузями: Українська Академія Наук у Києві; Гуманітарні науки (історія, археологія, етнографія, сходознавство, історія літератури й мистецтва, мистецтвознавство та ін.); Українська література в УРСР; Освіта. Народна освіта. Університети й ВШ; Державно-політичні діячі; Правники і дослідники права тощо.

Минулий, 2005 рік був роком 100-ліття Юрія Лавріненка. Підготовка до ювілею спонукала до розробки комплексу заходів насамперед на малій батьківщині Юрія Лавріненка – на Черкащині: в селі Хижинцях на Лисянщині, де він народився, в районному центрі в Лисянці, в Черкасах, а також у Києві. Це були наукові конференції, наукові читання, лекції, в школах тематичні уроки, масові заходи у вигляді літературно-мистецьких свят чи вечорів, відкриття музейних куточків, пам’ятних знаків тощо. Виходячи з відомих в Україні джерел, були проведені цикли радіопередач, надруковані статті в періодичних виданнях.

В Академії адвокатури України про Юрія Лавріненка йшлося на лекціях з культурології, а також на виїзній науковій конференції, що відбулася в травні 2005 р. в Умані, де доцент Конончук Т. І. прочитала доповідь „Україна і право в творчій долі Юрія Лавріненка”. Матеріали доповіді було згодом надруковано у „Віснику Академії адвокатури України” (2005, № 3).

Подібних прикладів представлення творчих особистостей з української еміграції в Україні чимало. Як, наприклад, представлення виставки скульптур Міртали Пилипенко-Кардиналовської, подаровних авторкою мистецькому центрові в Києві „Український дім” (остання виставка в лютому 2006 р.), чи презентація книги графіка, живописця й мистецтвознавця Богдана Певного (червень 2006 р.) в Національному музеї літератури в Києві та інші заходи щодо представлення українського еміграційного доробку – заходи, які неодноразово відвідували студенти Академії адвокатури України і які коментувалися для них культурологом Тетяною Конончук.

2006 р. під час Шевченківських свят в Україні доцентом Конончук Т. І. було запропоновано в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (березень, 2006 р.) та в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького (квітень, 2006) на шевченкознавчих конференціях доповіді на тему „Шевченкіана в радіопубліцистиці Юрія Лавріненка”, що були побудовані на матеріалах його передач на радіо „Свобода”. Акцентувалася увага, що особливо активно звертався Юрій Лавріненко до постаті Тараса Шевченка у рік підготовки до відзначення 100-річчя від дня смерті поета та 150-річчя від дня його народження. Це, наприклад, такі радіопередачі: І. „Чотири визначні здобутки еміграції на честь Шевченкового століття” (Цими здобутками називаються: 1. симфонічна кантата Антона Рудницького „Посланіє” на слова Т. Шевченка; 2. „Театр Шевченкового слова”, який створили учні-актори Леся Курбаса – Йосип Гірняк та Олімпія Добровольська; 3. Шевченківський збірник, видрукуваний Українською Вільною Академією Наук у Нью-Йорку (УВАН) англійською мовою; 4. шевченківський рух українства в Канаді й США, що привів до спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку у Вінніпезі (1961) та згодом мав завершитись у Вашингтоні, що й сталося 1964 року); ІІ. „Образ гетьмана Івана Мазепи у творах Тараса Шевченка”; ІІІ. „Шевченкові заповіти” („Мені здається, що найбільший Шевченків заповіт, – говорив Лавріненко, – це заповіт високо цінити людину і той рідний ґрунт, на якому вона росте – сім’ю, громаду, націю. Без них неможливе здорове людство...”); ІV. дві червневі радіопрограми 1964 року були присвячені відкриттю пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні і йшлося також про відкриття пам’ятника Шевченкові в цей час у Москві. В одній із цих радіопередач, зокрема Ю. Лавріненко говорив: „1857 року Шевченко вертався із заслання. Саме тоді, після смерти царя Миколи першого настала своєрідна відлига. Вона була така ж непевна і зрадлива, як і післясталінська відлига. Під вражінням тієї зрадливої атмосфери фальшивих обіцянок і дарунків волі в умовах неслабнучого абсолютизму Шевченко написав вірш під назвою „Юродивий”. Цитуючи поему, Лавріненко звернув увагу на такі слова: „Коли ми діждемося Вашінґтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!” Орієнтуючи свою радіопрограму на якнайширше коло слухачів і насамперед українців, її автор вважав за необхідне пояснити, хто ж такий Вашінґтон? Він „був командувачем революційної армії, що розбила і прогнала колоніяльні війська Англії. Підпис Вашінґтона стоїть першим на Конституції Сполучених Штатів, яка є й досі в силі. З подвигами Вашінґтона зв’язаний і другий важливий основний закон – Декларація Незалежности 1776 року. Американська революція, її провідник Джордж Вашінґтон, її закони – Декларація Незалежности і Конституція – були дуже популярні у Франції, а в часи Шевченка – також у Польщі і на Україні. „Праведними законами” Вашінґтона захоплювались українські декабристи, а також і кирило-методіївські братчики, до яких належав Шевченко. Отже, Шевченко добре знав, – підсумовував Лавріненко, – що він хоче сказати словами про святий і праведний закон Вашінґтона. Декларація Незалежности проголошувала природне і святе право кожної нації на незалежність, на національну свободу”. У контексті сказаного Лавріненком постає своєрідним заповітом для українства світу не лише пам’ятник Шевченкові у Вашингтоні, а й слова поета, написані на пам’ятникові англійською та українською мовами: „І неситий не виоре на дні моря поле. Не скує душі живої”, „Борітеся – поборете”, „Коли ми діждемося Вашінґтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!”
Коли відбувалася робота освітньої секції на конференції в Іллінойському університеті, то представник Академії адвокатури України включилася в обговорення стосовно впровадження Болонської системи в навчальний процес в Україні в цілому і в Академії зокрема, розповіла про напрями діяльності Академії адвокатури України, про рейтинг випускників і їхнє успішне працевлаштування, що дає повне право пишатися тим, чого вони навчилися від відомих теоретиків і практиків у галузі юриспруденції, таких професорів, як Варфоломеєва Т. В., Гончаренко В. Г., Туркевич І. К., Ромовська З. В., Фесенко Є. В., Михайленко О. Р. та інші, відповіла на численні запитання про один із найпрестижніших вищих навчальних юридичних закладів України, яким є Академія адвокатури.